Історія училища
За часів Польщі у селі Доротичі Сарненського повіту у 1936 р. була відкрита школа рольнича, завданням якої була підготовка молоді до роботи в поміщицьких маєтках. До школи приймали учнів 17-24 років з чотирикласною освітою. Зміст і характер навчання у цій професійній школі відповідав програмі асиміляції, яку проводив польський уряд. Один із випускників цієї школи Кузмінський Іван Володимирович залишив спогади про неї: «Навчання у цій школі було платним – 100 злотих у місяць, а це на ті часи майже вартість однієї корови. Тому навчатися тут могли діти із заможних сімей, в основному з польських. Навчальний процес відбувався за таким розпорядком: з 6-ї години ранку і до 6-ї години вечора учні працювали в господарстві школи, а вечорами при гасових лампах по 2 години вивчали в класі рільництво, городництво, бджільництво, переробку молочних продуктів, овочів і олійних культур, а також організацію господарства й громадської праці на селі».
Крім цього, учні виконували цілу низку сільськогосподарських робіт – заготівля і вивезення органічних добрив, заготівля дров для опалення, сівба зернових, садіння овочів і ягідників, прополювання овочевих культур і льону, його обмолот і переробка, догляд за садом (9 гектарів), ягідником (4 гектари), обмолот зернових та олійних культур, скиртування соломи і сіна. Учні також доглядали 20 пар коней, 186 голів великої рогатої худоби,376 овечок та 59 голів свиней.
Робились запаси на зиму: солили і квасили овочі; сушили ягоди і фрукти; солили м’ясо, рибу, гриби; переробляли молоко на сметану, масло, сир; пекли хліб і готували по черзі страви в їдальні. Це була трьохрічна трудова школа. Навчально-виробнича база школи рольничої складалась з двоповерхового навчально-побутового корпусу, складських приміщень, холодильного господарства, тваринницької ферми, молокопереробного пункту, набору сільськогосподарських машин, механізмів для кінної тяги силосних колодязів. Школа мала у своєму розпорядку 350 гектарів рільничої землі, з розрахунку по 10 гектарів на кожного учня, 375 гектарів пасовищ та сінокосів, теж з розрахунку по 11 гектарів на кожного учня. Школа рільнича здійснила лише один випуск у 1939 році.
(35 агрономів), 17 вересня 1939 р в умовах розгортання Другої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу УРСР. Під час війни (з 1939 по 1944рік) приміщення колишньої рольничої школи використовувалось за різними призначеннями відомствами і організаціями. У 1944році, після визволення Рівненщини від німецько-фашистських загарбників, на базі цієї школи була створена Сарненська школа механізації сільського господарства. Першим її керівником був призначений Д.М. Шестопалов (1944 -1947рр.), в подальшому директорами школи були Г.А.Єфремов (1947-1952рр), П.Н. Гонтар ( 1953 -1956рр), В.І. Ятель 1956- 1961рр). Завданням школи була підготовка робітників для колгоспів і підприємств Рівненської області. Обсяг першого її набору становив 90 учнів, які освоювали спеціальності тракториста, комбайнера, водія автомобіля,бригадира тракторної бригади, машиніста льонозбиральних робіт та агрегатів. Щорічно школа готувала в межах 700-720 кваліфікованих робітників для сільського виробництва всієї області. Учні були переважно з південних районів Рівненщини:Здолбунівського, Млинівського і Дубнівського. В основному це були дорослі люди 20-30-и років. Керівництво училища, викладачі та інструктори виробничого навчання були направлені на роботу із східних областей для здійснення практичної підготовки.
Навчальний процес відбувався в двоповерховому дерев’яному будинку, де розміщувались класні кімнати, освітлення було гасове. Заняття проводили директор і майстер виробничого навчання. Умови були тяжкі: вчилися в три зміни, не вистачало класів, не було клубу, їдальні,гуртожитку. Матеріальна база була дуже слабкою. Оскільки в перші роки своєї техніки не було, тому будову трактора і принципи його роботи вивчали по підручниках, плакатах, схемах. Наприкінці 1947 р. було лише два трактори (ХТЗ-НАТІ і У-2), один автомобіль ГАЗ-АА і неходовий автомобіль «Додж». Та вже в 1956 р., в школі уже було 10 тракторів різних марок, збільшилась кількість сільськогосподарської техніки: плугів, сівалок, борін та ін.. Лабораторно-практичні заняття по всіх предметах проходили під відкритим небом, зимою – на снігу та морозі, літом – під палючим сонцем або дощем.
Учні закладу не отримували спецодягу і харчування, їх не вчили писати російською і українською мовами, їх запас знань – це 2-4 класи польської школи, але успішність була доброю, а знання з професій – відмінні.
Незважаючи на те, що технічна база школи була на низькому рівні (трактори і комбайни на протязі усієї зими збиралися і розбиралися, а у весняно-осінній період працювали на колгоспних ланах), учні з великим ентузіазмом оволодівали навичками своєї професії, а після закінчення навчання ставали справжніми майстрами своєї справи. Яскравим прикладом цього є численні нагороди, серед яких найвища – Герой Соціалістичної Праці, якою були відзначені такі колишні випускники: Кондратюк Олександра Пилипівна, Данилюк Олексій Мусійович, Аврамишин Корній Семенович, Закозовський Олександр Давидович. Десять випускників школи є орденоносцями.
З 1955 року по 1961 рік на базі Сарненської школи механізації функціонувало сільське училище № 9 Львівського міжобласного управління профтехосвіти. План випуску училища – 1000 випускників в рік за спеціальністю “Комбайнер зернозбиральних комбайнів і тракторист”. На навчання приймалися тільки демобілізовані із лав армії юнаки з направленнями райкому комсомолу.
Протягом зазначеного періоду училище закінчили більше 6 тисяч чол.. Значна їх частина практично застосовувала свої вміння під час реалізації програми освоєння цілинних земель в 2-й пол. 1950-х – на поч. 1960-х років.
60-ті – 80-ті роки ХХ ст. стали особливі в розвитку училища.
Саме в цей період в країні здійснюється інтенсивна відбудова народного господарства, нарощується промисловий потенціал, здійснюється меліорація поліських земель, звертається увага на розширення інтенсивного будівництва, яке охопило всі куточки Рівненської області та Сарненського району. В ці роки створюються спеціалізовані будівельні організації – трести «Рівнепромбуд» та «Поліссяводбуд».
Вже в березні 1961 року на базі СПТУ-9 відкривається міське профтехучилище №15 по підготовці машиністів екскаваторів і бульдозеристів-скреперистів з терміном навчання 1,5 року та з планом випуску 420-680 учнів на рік. Сарненське ТУ-15 було організовано на підставі наказу начальника Львівського міжобласного управління професійно-технічної освіти від 28.02.1961 року за №65 «Про організацію нового технічного училища в м. Сарнах». Функцією технічного училища була підготовка кваліфікованих машиністів – екскаваторників і бульдозеристів-скреперистів для Міністерства водного господарства і меліорації УРСР.
Училище вело підготовку кадрів для тресту «Поліссяводбуд», який в ті часи проводив значний обсяг будівництва та меліоративних робіт в області. Базовий трест (керуючий Пилипенко Василь Петрович) і Міністерство меліорації та водного господарства з розумінням поставилися до проблем новоствореного училища. Вже 27 березня 1961 року почався набір учнів на 1961-1962 навч. рік з професії «машиніст – екскаваторник». На той час це було єдине училище з таким профілем навчання. Приймали демобілізованих юнаків з лав армії, а також тих, хто мав10-річну освіту. Учні отримували 15 крб. стипендії, харчування було платним, проживали на приватних квартирах. Але не дивлячись на ці труднощі, під умілим керівництвом першого директора училища Миколи Андроновича Мусієнка, силами учнів в позаурочний час був збудований клуб, слюсарна майстерня, їдальня, клас будівельників, механічна майстерня (на даний час знесена), надбудови 2-го учбового корпусу (теперішній склад).
Освічений фахівець з гідромеліорації, фронтовик, енергійна, розважлива і далекоглядна людина, Микола Андронович ретельно підбирав кадри майстрів виробничого навчання, викладачів, приділяв велику увагу створенню матеріально-технічної бази, облаштовував великий полігон меліоративною технікою, новітнім устаткуванням, підручниками, технічними засобами навчання, необхідними для організації навчально-виробничого процесу, а також для організації виховної роботи та побуту учнів. Поряд з ним плідно працювали його заступники Петро Бартак і Сергій Полютін, старший майстер Олександр Музичук.
Випускники училища направлялись на роботу по всій Україні. Проходячи виробничу практику та починаючи своє самостійне життя, вони працювали на спорудженні таких відомих об’єктів: Північно – Кримський канал – від станції Джанкой, Красний Перекоп, Первомайськ та ін.; Кременчуцького та Київського штучних морів з поливними спорудами полів і рибними ставками, Киліївської захисної дамби на річці Дунай, Яринівської (Сарненський район) осушувальної та Бортницької (Київська область) зрошувальних систем. Трудові будні наших випускників проходили і в Краснодоні, Харкові, Донецькій і Полтавській областях, на Сумщині, в нашому краї, по всіх куточках нашої держави. Крім спеціалістів для зрошувальних систем, училище стало готувати автопрацівників і трактористів для хімічної промисловості м. Дніпропетровська, м. Кривого Рогу та м. Марганця.
З 24 квітня по 24 вересня 1962 року чотири групи машиністів – екскаваторників проходили виробничу професійну практику в Рівненській, Волинській, Київській, Вінницькій та Чернігівській областях. В цілому учні училища проходили виробничу практику в 19 областях України.
На підставі наказу №442 начальника Львівського міжобласного управління профтехосвіти від 19 серпня 1963р. Сарненське технічне училище № 15 було реорганізоване в Сарненське міське професійно-технічне училище № 40. А з 1966 р., крім машиністів – екскаваторників і бульдозеристів – скреперистів училище почало готувати механізаторів меліоративних машин.
За цей період значно збільшилась чисельність навчальних груп, розширилась кількість професій. Так на 5 вересня 1964 року в училищі навчалось 5 груп машиністів екскаватора, 3 групи бульдозеристів – скреперистів, 3 групи машиністів меліоративних робіт. За рознарядкою Державної Ради Міністрів УРСР з водного господарства випускники училища направлялись на постійну роботу, як правило, в ті області, в яких вони проходили виробничу практику.
В червні 1968 року другим директором училища став Михайло Іванович Назарець. В ці роки було збудовано два об’єкти: лабораторний корпус і гуртожиток № 1. В січні 1969 р. у зв’язку з передачею професійних училищ Рівненської області Львівським міжобласним управлінням профтехосвіти – Житомирському управлінню профтехосвіти, міському профтехучилищу № 40 присвоєно №19. А з лютого цього ж року училище з міського було переведено в сільське №19 і стало найменуватися Сарненським сільським професійно – технічним училищем №13. А в січні 1970 р. Сарненському сільському профтехучилищу №13 присвоєно №2.
Училище з року в рік нарощувало контингент, удосконалювало нові форми і методи роботи. Інженерно – педагогічний колектив училища доклав багато зусиль, щоб наповнити навчальні кабінети, лабораторії, майстерні, полігони, спортивні зали й майданчики, гуртожиток, їдальню, автодром необхідним устаткуванням, технікою, навчальними посібниками, тобто створити міцну навчально-матеріальну базу для підготовки висококваліфікованих робітників. Було забезпечено дієвість принципу «Кожному предмету – навчальний кабінет, кожній професії – навчальну майстерню». Фундаторами міцних підвалин матеріально-технічної бази, системи навчання та виховання були ветерани С. Полютін, Г. Шептухін, Л. Качур, В. Качур, В. Собестянчик, П. Левчук та ін.
Педагогічний колектив училища прагнув усім випускникам дати добру кваліфікаційну підготовку й путівку у самостійне життя, а також приділяли належну увагу формуванню високих рис громадянина України та основ загальнолюдської моралі. Усі інженерно – педагогічні працівники мали відповідну освіту, великий стаж роботи. Тож недарма, завдяки високим показникам у роботі, училище стало одним із кращих професійно-технічних закладів тодішнього Радянського Союзу і не раз виходило переможцем в змаганні на обласному рівні.
Поряд з професійною підготовкою почали здійснювати і загальноосвітню повну середню освіту.
В квітні 1979 р. третім директором став Цицюра Павло Трифонович. Саме під його керівництвом (по липень 1987 р.) було споруджено п’ять об’єктів: адміністративно – побутовий корпус, котельню, чотирьохповерховий навчальний корпус, гуртожиток №2, навчально-виробничі майстерні.
За цей період зі стін училища вийшло близько 16 тис. спеціалістів народного господарства. В усіх куточках України трудяться його випускники, застосовуючи на практиці набуті знання. Так будівельні організації області, механізовані загони сільського господарства укомплектовувались випускниками училища на 60-85% загальноробітничого потенціалу. Своєю працею вони вносили вагомий внесок у розвиток економіки України.
З 1987 року директором ВПУ-22 є Городнюк Володимир Павлович (1949 року народження). Усе його життя тісно пов’язане з професійно-технічним закладом, де він вчився, працював майстром виробничого навчання і який очолює ось уже 36 років.
Городнюк Володимир Павлович пройшов шлях від робітника до директора професійно-технічного закладу. Він закінчив Сарненське міське професійно-технічне училище №40 (1967р), Пінський індустріально-педагогічний технікум (1973р.), історичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка (1981 р.)
Трудовий стаж Володимир Павлович розпочав майстром виробничого навчання у СПТУ-2, а згодом продовжив викладачем історії та суспільствознавства у тому ж училищі. Далі – посада старшого майстра СПТУ-21 м. Сарни, пізніше – заступник директора з навчально-виховної роботи училища. З 1987р. був призначений директором СПТУ-22 м. Сарни.
Вмілий керівник, здатний повести за собою трудовий колектив. Чуйна, доброзичлива людина, якій притаманна турбота за пенсіонерів, людей похилого віку. Керівник, педагог, вчитель-методист живе турботами про розвиток училища, зміцнення його матеріально-технічної бази.
В роботі Володимир Павлович не терпить застою і одноманітності, завжди у пошуку. З його ініціативи створена потужна інформаційно-комп’ютерна база училища, розширено список професій, за якими готують фахівців у ВПУ-22.
Його праця визначена багатьма нагородами; серед них є і «Відмінник освіти України», звання «Заслужений працівник освіти і науки України». А в 2011 році В.П. Городнюк став лауреатом Премії Верховної Ради України «За вагомий внесок у розвиток професійно-технічної освіти».
Завдячуючи Володимиру Павловичу, у ВПУ-22 працює прекрасний художній колектив, до складу якого входить хоровий і хореографічний ансамбль, гурток декламування, танцювальний гурток. До керування закладом він завжди підходить творчо, як мудрий наставник, суворий, але справедливий. Він твердо переконаний, що без кваліфікованих робітників нашій державі ніколи не піднятися до високого рівня.
